Аж до кінця XIX ст. більш-менш забезпеченим городянам щороку доводилося визначатися: де провести літо. Зрозуміло, найбагатші не бачили в цьому проблеми. У них були маєтки в мальовничих селах, були і можливості відвідувати найфешенебельніші західні курорти. Заможні городяни, які володіли ділянками на околицях Києва, облаштовували там вілли для відпочинку – хто на що здатний. На карті міста з’явилися назви місцевостей: дача Селецького, дача Кульженка, Караваєві дачі … Але для пересічних обивателів проблема літнього відпочинку стояла гостро.

Містечка відпочинку

У збереженому в міському архіві гімназичному творі 18-річного київського юнака Міші Терещенко можна прочитати, що в дитинстві він проводив літні сезони то в дідовій сільської садибі, то в батьківському маєтку, то в Криму, то в Швейцарії, то на Лазурному березі в Каннах. Воно й зрозуміло: його дід і батько були цукрозаводчиками-мільйонерами, та й сам він з часом став одним з найбагатших людей Російської імперії. Інший київський багатій – процвітаючий професор медицини Федір Мерінг-шикарно відпочивав у самому центрі міста, в двох кроках від Хрещатика. У купленої ним по частинах в 1860-1870 рр.. садибі площею понад 10 га він відчував себе вільно, як за межею міста, – тут були сад, теплиці, ставок. Тепер на тому місці тісними рядами підносяться будівлі вулиці Архітектора Городецького та прилеглих кварталів …

Але була й інша реальність. Київ розростався, його забудова ущільнювалася, промислові підприємства диміли все енергійніше. Родини ж з дітьми залишалися в задушливому місті. У нарисі 1909 зазначалося: «Перед ким із нас не стоять живим докором бліді обличчя кволих дітей, які виросли в обстановці, де промінь сонця є рідкісним гостем … З настанням літа на вулицях міста нічим дихати … У літню гарячу пору життя в кам’яному мішку міста – це катування ». Батьки небагатих родин тільки зітхали. Гроші на курорт і на дорогу середньому службовцю з річним доходом від сили в 1500 рублів взяти не було звідки. Сотню-другу за сезон ще можна було б викласти, але таких дешевих дач на популярних курортах не було.

Зате навколо міста зеленіли ліси, всюди були озера, ставки, дніпровські затоки. Чим не місце для повноцінного відпочинку?! І попит породив пропозицію. Перші дачні селища групувалися біля залізничних станцій. У Боярці, Бучі, Мотовилівці селяни і моторні підприємці споруджували приміщення спеціально для дачників, де одну кімнатку з кухонькою можна було зняти навіть за 50 руб. на все літо. І сотні київських сімей отримали можливість наймати за цілком доступною ціною дачні приміщення неподалік від міських квартир.